§ 3. Новаторський характер прози
кінця ХІХ — початку ХХ ст.
У чому виявилося новаторство
прози кінця ХІХ — початку ХХ ст.?
Українська проза цього періоду поступово відкидає описовість, акцентуючи на індивідуальному світі окремої особистості.
 Нові сюжети й теми прози вимагають нових форм, більш мобільних, більш динамічних: «Факти, що творять її головну тему, це, звичайно, внутрішні душевні конфлікти та катастрофи» (І. Франко). Наприкінці ХІХ ст. в українську літературу й справді прийшла плеяда письменників-прозаїків, чиї талант, оригінальність мовомислення і художня майстерність дозволили їм посісти достойне місце, піднявши на найвищий якісний рівень прозу кінця ХІХ — початку ХХ ст.
 Спроби визначити одним терміном епоху, що в кінці ХІХ ст. прийшла на зміну реалізму, не припиняються і сьогодні. Її визначають як модернізм, декаданс, символізм, неоромантизм. Перевагу надають терміну «модернізм (модерн)», у який через соціально-психологічний, або лірико-психологічний реалізм (неореалізм) трансфор-
мувався класичний реалізм.
Основною ознакою доби стає синтез старої традиції з новою манерою письма. Митці зберегли реалістичне художнє мислення, при цьому перебуваючи у модерністській світоглядній системі. Прозовий дискурс того часу являв собою еволюцію від неореаліз-
му (Лесь Мартович, Осип Маковей, Т. Бордуляк, С. Васильченко)
до модернової манери письма імпресіоніста М. Коцюбинського,
експресіоніста В. Стефаника, символіста Марка Черемшини,
сюрреаліста М. Яцківа. Прозаїків-модерністів цікавлять перш за все враження, найтонші відчуття, переживання, сприйняття подій персонажем.
 У новій манері письма творять європейські письменники Гі де Мопассан, А. Чехов, О. Уайльд. Українська
проза, як і європейська, відзначена високим ступенем інтелектуалізації, що виявлялося у внутрішній драматургії, самоаналізі героя, зверненні до засобів інших видів мистецтв, популярності форми суцільного невиголошеного монологу.
 Мова прозових творів цього періоду синтезує дві основ-
ні риси — експресивність і високу інтелектуальність.
Хоча традиційною залишається селянська тема, але прозаїки намагаються, спираючись на сучасний їм мистецький досвід світової літератури, вийти за межі суто натуралістичного зображення села. Проза поступово втрачає той пропагандистсько-публіцистичний характер, який був властивий їй у попередній період. Оригінально трактують традиційні для української прози теми: інтелігенція та народ, народна освіта. Актуальними стають нові теми: життя інших націй і народностей (кримсько-молдавський, італійський цикли новел М. Коцюбинського; опо-
відання «Асан і Зейнеп» Х. Алчевської), тема фатуму, яку пов’я-
зують зі сферою підсвідомого, ірраціонального (новела «Цвіт
яблуні» М. Коцюбинського, новела «Дівчина на чорнім коні»
М. Яцківа) та ін.
 Розробляючи тему фатуму, українські прозаїки цілком вписувались у відповідний європейський контекст літератури жаху Ш. Бодлера, Е. По, М. Метерлінка.
Письменники цього періоду повністю виконали мистецьке зав-
дання, яке постало перед українською прозою ще з початку ХІХ ст.,
заповнивши прогалини у жанровій системі новими формами. Українські прозаїки активно послуговуються зразками як фабуль-
ної прози (оповідання, повість, роман), так і безфабульної, т. зв. фрагментарної (ескіз, етюд, образок, поезії у прозі, акварель, мініа-
тюра). Роман втрачає позицію першості у жанровій системі, поступаючись зразкам малої прози, серед яких найбільшої популяр-
ності набуває новела.
 «Новела — найбільш універсальний і свобідний рід літератури, найвідповідніший нашому нервовому часу…» (І. Франко).
Цей жанр приваблював багатьох українських прозаїків. Так, у ХІХ — на початку ХХ ст. більше 170 письменників зверталися до нього.
У новелістиці цього часу можна виділити кілька течій: покутська група (М. Черемшина, Г. Хоткевич), «симфонічна» словесність (М. Коцюбинський, С. Васильченко), «жіноча» проза (Хрис-
тя Алчевська, Уляна Кравченко, Дніпрова Чайка (Людмила Васи-
левська), Ольга Кобилянська, Леся Українка).
|
