Фінансова діяльність суб’єктів господарювання

Серед численних концепцій неоінституціональної теорії виділимо надзвичайно поширену сьогодні концепцію принципал-агент відносин. Предметом дослідження теорії є форми коопераційних зв’язків між окремими економічними суб’єктами, які прагнуть якомога краще реалізувати свої (власні) інтереси. Проблема полягає в тому, що, досягаючи своїх цілей, одні групи інтересів вступають у суперечність з іншими. Діючі економічні суб’єкти вважаються агентами, а суб’єкти, досягнення цілей яких безпосередньо залежить від діяльності агентів, — принципалами.
Типовими принципал-агент відносинами є зв’язки між капіталодавцем та господарськими суб’єктами, які отримали капітал в оперативне розпорядження. Капіталодавця можна розглядати як принципала (від лат. principalis — перший, головний), який доручає агенту (менеджеру) управляти своїм капіталом. Отже, він стає залежним від дій останнього, оскільки той може своєю діяльністю привести або до максимізації вартості, або, навпаки, — до її знецінення чи втрати. Досягнення економічних цілей принципала (інвестора, кредитора) безпосередньо залежить від ефективності діяльності агентів (менеджер, боржник тощо). Головна мета теорії — узгодити фінансові відносини та умови відповідних договорів у такий спосіб, аби забезпечити баланс інтересів принципала та агента. Іншими словами, концепція покликана оптимізувати розподіл результатів діяльності, яка випливає із кооперації між принципалом та агентом .
Теорія агентських відносин досліджує принципал-агент-конфлікт між капіталодавцем (інвестором, кредитором) та капіталоодержувачем (об’єктом інвестицій, боржником, менеджерами), який може виникнути в результаті асиметрії в інформаційному забезпеченні. Наслідком інформаційної асиметрії та зумовленою нею проблемою відносин принципала й агента є виникнення так званих агентських витрат, до яких відносять:

• витрати на контроль з боку капіталодавця за діяльністю агента, так звані витрати на моніторинг і контролінг (витрати на діяльність ревізійної комісії, супроводження кредитних договорів, призначення тимчасової адміністрації, утримання керуючого санацією тощо);
• гарантійні витрати агента, які виникають у процесі переконання принципала в доцільності вкладання коштів у підприємство та доведення принципалу, що агент свою діяльність підпорядковуватиме інтересам принципала (витрати на санаційний аудит, оцінку кредитоспроможності та кредитного забезпечення тощо);
• часткові збитки принципала, які зумовлені відхиленням результатів діяльності агента від парето-оптимальних (можуть виникнути в результаті дії як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників).

Висновки теорії агентських відносин щодо мінімізації вказаних витрат пов’язані із заходами, спрямованими на підвищення рівня кооперації агента та принципала з метою досягнення ефекту зменшення дефіцитів в інформаційному забезпеченні. Типовим прикладом збитків для принципала, які настають у результаті інформаційної асиметрії, є неповернення кредитів банківським установам. Один із чинників виникнення проблемних кредитів — складність прогнозування банкрутства, що зумовлює обмежені можливості кредитних інституцій своєчасно виявляти загрозу фінансової неспроможності боржників і припинення фінансових відносин з ними. Ця обставина дає змогу боржнику використати переваги в інформаційному забезпеченні та час для забезпечення власних економічних інтересів на шкоду кредиторам. До цієї ж категорії проблем відносять конфлікти, які виникають у процесі провадження справи про банкрутство суб’єкта господарювання.
З метою зменшення ризиків, зумовлених принципал-агент-конфліктом під час кредитування підприємств, неоінституціональний підхід передбачає використання таких інструментів:

• оцінювання кредитоспроможності та санаційний аудит;
• призначення представників кредиторів у виконавчі органи підприємства;
• постійний моніторинг діяльності об’єкта інвестування;
• надійне кредитне забезпечення;
• спеціальні фінансові застереження (Financial Covenants) у кредитних договорах.

Останні дають додаткові можливості виявлення загрози фінансової неспроможності та обмежують фінансову діяльність боржника у разі загрози фінансової кризи. Фінансові застереження спрямовані здебільшого на те, щоб принципал одержав оперативну ін­формацію про зміну окремих індикаторів, на основі яких визначається загроза неплатоспроможності та банкрутства. Додаткова оцінка та прогнозування фінансового стану можуть здійснюватися в рамках заходів щодо супроводження кредитів. Недоліки фінансових застережень зумовлені тим, що вони значною мірою побудовані на одержанні оперативного доступу до інформації, яка відображається в обліку та звітності. Однак, як свідчить практика, чим більша загроза фінансової неспроможності в підприємства, тим більш викривленими можуть бути показники звітності.
Якщо мова йде про пом’якшення принципал-агент-конфлікту між власниками підприємства та його менеджерами, то в цьому разі доцільно розробляти механізми стимулювання діяльності менеджерів в інтересах принципалів, з одного боку, та посилення контролю за діяльністю агентів, з іншого. З метою обмеження можливостей зловживань і недобросовісних дій керівників, посилення їх відповідальності перед учасниками (засновниками) підприємств і зацікавленості в результатах діяльності підприємства, підвищення на цій основі якості управлінських рішень доцільно більш чітко розмежувати повноваження і відповідальність між учасниками (засновниками) та керівником підприємства. Для цього рекомендується уточнити умови контракту, що укладається учасниками (засновниками) або уповноваженим органом із керівником підприємства, а в разі потреби — переглянути статут підприємства. При цьому в контрактах слід чітко визначити відповідальність керівника підприємства за реалізацію стратегії та планів діяльності підприємства; збереженість і цільове використання майна підприємства; фінансово-господарські результати діяльності підприємства; результати укладених угод з асимільованими або зацікавленими особами і структурами; розголошення комерційної таємниці; порушення умов контракту тощо.
Теорією пропонується також включати в контракти положення, що передбачають залежність винагороди керівника від прибутків підприємства, від операційної діяльності, а також установити для керівників підприємств дозвільний порядок сумісництва (тільки за згодою загальних зборів учасників — для господарських товариств, уповноважених органів виконавчої влади — для державних підприємств, або іншими уповноваженими представниками власника).
Вкладаючи кошти в корпоративні права підприємства, інвестори беруть на себе значні фінансові ризики. Компенсацією за ризиковість є доходи, які власники можуть отримати від володіння своїми правами (у вигляді підвищення курсової вартості та дивідендів). У цьому зв’язку в сучасній теорії і практиці організації фінансової діяльності підприємств при визначенні основних завдань фінансового менеджменту пріоритетною є концепція максимізації вартості (доходів) власників корпоративних прав підприємства (Shareholder-Value-Konzept = SVK), яка була започаткована в США у 80-х роках минулого сторіччя і була досить повно викладена у відомій праці А. Раппапорта «Формування ринкової вартості акцій: нові стандарти ведення бізнесу» (Creating Shareholder Value: The New Standart for Business Performance). Згідно з цією концепцією якість менеджменту підприємства, і фінансового менеджменту зокрема, оцінюється за критерієм максимізації капіталу, який належить власникам.
Характерною особливістю концепції SVK є те, що вона передбачає конкуренцію підприємства як на ринках збуту готової продукції, так і на ринку капіталів. Концепція ґрунтується на положенні про те, що інвестори не зобов’язані вкладати свої кошти в корпоративні права конкретного підприємства, а можуть їх інвестувати в інші прибуткові фінансові активи. Це стосується як існуючих, так і нових інвесторів. У контексті маркетингової політики на ринку капіталів у нових науково-практичних розробках, присвячених фінансуванню підприємств, досить часто використовується термін «Investor Relations», який включає комплекс заходів щодо інформаційного та сервісного забезпечення потенційних інвесторів, у тому числі ознайомлення зі стратегією діяльності підприємства, річною звітністю, прогнозними розрахунками фінансових результатів, показників балансу та руху грошових коштів. Шляхи передавання інформації про підприємство потенційним інвесторам можуть бути різними: публікація річних звітів, проспектів емісії, презентації, інтернет-сайти тощо. Завдяки Investor Relations можна досягти зниження вартості капіталу.
Цілі максимізації доходів власників не завжди збігаються з цілями інших груп інтересів, які пересікаються на підприємстві (великі власники, дрібні власники, менеджери, працівники, фіскальні органи, клієнти, партнери). Проблема також полягає в тому, що різні власники мають різні преференції щодо окремих складових доходів, які вони можуть одержати, — одні прагнуть отримати максимальний прибуток у вигляді дивідендів, інші віддають перевагу реінвестуванню доходів, з тим щоб досягти збільшення вартості корпоративних прав у майбутньому. Грамотні фінансові менеджери повинні забезпечити баланс інтересів різних зацікавлених сторін. Рецепти щодо вирішення окреслених конфліктів пропонуються в рамках теорії агентських відносин при фінансуванні.
1.2. План семінарського заняття
1. Зміст та основні завдання фінансової діяльності суб’єктів господарювання.
2. Форми фінансування підприємств та критерії прийняття фінансових рішень.
3. Організація фінансової діяльності суб’єктів господарювання.
4. Теоретичне забезпечення фінансової діяльності суб’єктів господарювання.
4.1. Теорема іррелевантності (Модільяні, Міллер).
4.2. Теорія оптимізації портфеля інвестицій (Марковіц).
4.3. Модель оцінки дохідності капітальних активів (Шарп, Лінтнер та ін.).
4.4. Неоінституційні концепції оптимізації фінансових відносин.
1.3. Термінологічний словник
Дезінвестиції — повернення (вивільнення) заморожених у конкретних майнових об’єктах фінансових засобів. Д. можуть здійснюватися шляхом реалізації чи ліквідації фінансових інвестицій, необоротних активів, майнових комплексів.
Інвестиційна діяльність (investing activites) — придбання та реалізація тих необоротних активів, а також тих фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів. Під інвестиційними можна розуміти всі вкладення підприємства (як довгострокового, так і поточного характеру), які здійснюються з метою забезпечення приросту вартості його майна.
Інжиніринг (engineering) — комплекс інженерно-консульта­ційних робіт і послуг, у які входять послуги з підготовки та забезпечення процесу виробництва і реалізації продукції, з обслуговування будівництва й експлуатації промислових, інфраструктурних, сільськогосподарських та інших об’єктів. Сукупність інжинірингових робіт можна розділити на дві групи: 1) роботи, пов’язані з підготовкою виробничого процесу; 2) роботи із забезпечення нормального процесу виробництва та реалізації про-
дукції.
Капітал підприємства (capital) — це засвідчені в пасивній частині балансу вимоги на майно, яке відображене в активах. К. П. показує джерела фінансування придбання активів підприємства.
Контролінг (controlling) — спеціальна, саморегулівна система методів та інструментів, яка спрямована на функціональну підтримку менеджменту підприємства і включає інформаційне забезпечення, планування, координацію, контроль та внутрішній консалтинг.
Модель оцінки дохідності капітальних активів (Capital Asset Prising Model) — теоретична модель, присвячена вирішенню проблеми ціноутворення на фінансових ринках. Авторами моделі вважаються В. Шарп, Дж. Лінтнер, Дж. Моссін. Згідно з САРМ, ціна окремих капітальних активів визначається очікуваною рентабельністю та ризиком вкладень. За цією моделлю, інвестиції слід здійснювати в ті активи (фінансові інструменти), прогнозована рентабельність яких є вищою, ніж очікувана інвестором рентабельність, розрахована за алгоритмом САРМ. Застосовується при визначенні вартості залучення власного капіталу.
Операційна діяльність (operating activites) — це основна діяльність підприємства, яка пов’язана з виробництвом та реаліза­цією продукції (товарів, робіт, послуг), що є головною метою створення підприємства і забезпечує основну частку його доходу, а також інші види діяльності, які не підпадають під категорію інвестиційної чи фінансової діяльності.
Оптимізації портфеля інвестицій теорія (Portfolio Selection Theory) — обґрунтована Г. Марковіцем концепція формування портфеля інвестицій, згідно з якою вкладання заданого обсягу інвестиційного капіталу в один об’єкт інвестицій є ризикованішим, ніж інвестування цієї ж суми в різні об’єкти. Для мінімізації інвестиційних ризиків слід підбирати портфель інвестицій з набором активів з мінімальним кореляційним зв’язком між рівнями їх дохідності.
Фінансова діяльність підприємства (у вузькому значенні) (financing activitis, Finanzierungstaetigkeit f) — діяльність, яка веде до змін розміру та складу власного й позичкового капіталу, тобто діяльність, пов’язана з фінансуванням підприємства. У широкому значенні під фінансовою діяльністю розуміють усі заходи, пов’язані з мобілізацією капіталу, його використанням, примноженням (збільшенням вартості) та поверненням. Фінансова діяльність у широкому розумінні включає весь комплекс функціональних завдань, пов’язаних із фінансуванням підприємства, інвестиційною діяльністю та фінансовим забезпеченням (обслуговуванням) операційної діяльності.
Фінансування (financing) — мобілізація підприємством фінансових ресурсів, необхідних для виконання планових завдань; комплекс заходів щодо формування та обслуговування капіталу підприємства.